Дуже вразив мене дорогою назад випадок із автостопом. Виходимо ми з сестрою з її колегіуму, питаємось коли автобус до Тернополя, і розуміємо що чекати ще близько двох годин. Тому я на правах старшого брата вирішую, що ми добиратимемось автостопом.
Отож, ми йдемо дорогою і очікуємо автомобілів у нашому напрямку. Пройшли так хвилин двадцять - жодного транспортного засобу. Почав розуміти, що наша прогулянка може досить плавно перетворитись на пішу прощу до Тернополя.
Проте, тут ще варто додати, що на початку нашого із сестрою шляху ми вирішили помолитись за добру дорогу додому. І ми собі йшли, нікого не чіпали і молились вголос. Після цього вже не було лячно, що може доведеться досить довго надіятися на якийсь транспорт.
...Отож, після двадцяти хвилин нашої ходьби у повітрі з'явилися досить неочікувані звуки, і, саме так - це був автомобіль, котрий наближався до нас! З цієї радості в мене ледь не затряслися руки, і я зрозумів, що це наш шанс, тож я впевнено виставив руку вбік дороги, і майже безпристрасно дивився на автомобіль. Що не дивно - він аналогічно безпристрасно проїхав повз.
Невдача, промах, чи як це можна було б назвати? Я назвав це закономірністю і статистикою. Що ж, ми пішли далі. А через метрів триста побачили це й же автомобіль, що проїздив повз нас раніше, водій якого(чекаючи цих кілька хвилин, поки ми дійдемо до машини) відкрив дверцята, і спитав куди ми прямуємо.
За хвилин сорок ми були в Тернополі.
Стукайте, і відчинять вам.
Немає коментарів:
Дописати коментар