Саме так він розпочався, цей мій день. Передісторія така, що моя мама попросила поїхати до сестри на батьківські збори у її навчальний заклад. Їхати туди близько 50 км, тобто - Єхей!! Я відпочину від Тернополя, і розвіюсь у периферії, побуду у дорозі.
Отож, я погодився, придбав квиток приготувався до маленької подорожі.
Власне, чому початок дня видався "чудесним". Їдучи зранку до автовокзалу маршруткою, я мав честь слухати одного дядечка середніх літ, який весь час дороги від Київської до автовокзалу, кожних дві зупинки викрикував щось на кшталт: "Шофер, та їтьте, бо нема часу". Таким жалісливим напівголосним "криком", що не те що шофер - бабуся на другому сидінні певне не чула. Тобто заклик був, швидше за все до нас, його безпосередніх сусідів у маршрутці.
(Наступні речення спеціально для музично підкованих. Інтонація його голосіння була - "Фа-фа-фа-фа-фа-фа-соль-до". Акцент на "соль". Тобто на слові ЧА-су.) Це додавало драматизму і співпереживання до долі чоловіка.
Мені його навіть трохи шкода стало, попри те, що хотілось м'яко кажучи пояснити йому, що шофер його не чує і змісту НЕ МАЄ щодві зупинки жалісливо голосити.
Продовження чарту під назвою "Загартування нервів" продовжила жінка вже у міжміському автобусі - телефонна розмова позаду мого сидіння з нахилом до вікна і до моєї голови, аби мені краще було чути. І розповідь лише набирала обертів. Що мені допомогло - коротенька молитва. Я сказав, що довіряю цю ситуацію Господу, і якщо його воля, я б волів, аби "цікаві факти з життя" мені на вухо припинились.
Через хвилину настала тишина.
Пишу це все з автобуса, що і допомогло мені зробити свою подорож цікавішою.
Гарного дня.
Немає коментарів:
Дописати коментар